свого небожа, а подруге й для мене ви будете ласкаві приходити щопонеділка до мене обідати. Це буде наш обід, наш родинний вечір.
Відтак мій дядько з графом почали розмову про релігію з точки зору політики, про боротьбу з злочинством, про благодійство, а я міг досхочу роздивлятись на людину, що від неї з цього дня залежала моя доля. Граф був помірного зросту; його вбрання не давало змоги достоту уявити його будову, але мені він здався худим і сухим. Обличчя мав суворе й густо позначене зморшками, риси обличчя — тонкі. Рот, трохи завеликий, виявляв заразом і нахил до глузування, і доброту. Його надто велике чоло лякало, як чоло безумця, — це, певне, тому, що воно було непропорційне до нижньої частини обличчя, яка несподівано уривалась коротким підборіддям, дуже зближеним з нижньою губою. Очі були сині, як туркеза, жваві й розумні, як у князя Таллейрана[1], що захоплювали мене згодом; так само, як і в того, вони вміли робитися непроникливими, аж похмурими, і надавали ще незвичайнішого виразу цьому не блідому, але жовтому обличчю. Такий колір свідчив, здавалось, про дратівливу вдачу, про нестримні пристрасті. Волосся, що припало сріблом часу, вкривало йому голову білими й чорними пасмами старанної зачіски.
Як людина, що мусить рано виходити з дому до Палацу Правосуддя, граф був уже поголений. Два шандали, кожен на чотири свічки під абажуром, стояли обабіч на бюрі й ще горіли — промовистий доказ того, що цей суддя починав свій день ще вдосвіта. Коли він простяг руку, щоб подзвонити лакея, я звернув увагу на його руки: вони були гарні й білі, як у жінки.
— Розповідаючи вам цю історію, — урвав сам себе генеральний консул, — я зміняю соціальне становище й титули цієї дієвої особи, проте, змальовую її такою, якою вона була справді. Заможність, сан, розкіш, спосіб життя — всі ці деталі вірні; але я не хочу зраджувати свого добродійника й своєї звички до скромності.
- ↑ Французький дипломат початку XIX ст.
