На початку 1826 року граф, мабуть, упевнився мене остаточно, і між нами утворився такий міцний зв'язок, який тільки може бути між двома людьми, що з них один підлеглий другому. Він нічого не казав мені про моє майбутнє, але взявся вивершувати мою освіту, як учитель і як батько. Часом він доручав мені збирати найскладніші матеріали для його творів; я опрацьовував деякі з його доповідей, а він потім виправляв, пояснюючи мені ріжницю між тим чи тим тлумаченням законів, між його поглядом і моїм. Коли, нарешті, я спромігся так виконати своє завдання, що він міг ту працю пустити, як власну, його радість стала мені за нагороду, і він помітив, що я саме так відчув її. Цей незначний випадок справив велике вражіння на його, зовні таку сувору, душу. Граф (вживаючи тут юридичного терміну) оголосив мені вирок у вищій інстанції: обома руками взяв мене за голову й поцілував у чоло.
— Морісе! — скрикнув він, — ви вже не секретар мені!.. Ще не знаю, чим ви далі будете для мене, але, якщо моє життя не зміниться, можливо, ви будете мені за сина!
Граф Октав розчинив мені двері до найповажніших паризьких салонів, де я бував за нього в супроводі його слуг, їздячи його каретою; це в тому разі, коли він, уже зібравшись їхати, раптом зміняв свій намір (так траплялося часто), казав покликати йому візника й рушав… куди? Це була таємниця. З того, як мене вітали, я здогадувавсь, як ставиться до мене граф і яку вагу має його рекомендація. Уважний, як рідний батько, він забезпечував усі мої потреби тим щедріше, що моя скромність примушувала його завжди про мене думати.
На кінець січня 1827 року у графині де-Серізі мені раз-у-раз так не щастило в картах, що я програв дві тисячі франків, але не хотів брати їх із своєї каси. Другого дня я міркував:
— Чи попросити цю суму в дядька, чи признатися графові?
І вирішив останнє.
— Вчора, — сказав я йому під час сніданку, — я постійно
