Наполеон сів на коня. Цей рух війнув життям у мовчазні маси, підніс голос інструментів, додав розгону прапорам та орлам і хвилювання всім обличчям. Мури високих галерей старого палацу теж, здавалось, кричали: «Хай живе імператор!» То не було щось людське, то було чарівництво, подих божественної могутності, чи, певніш, минущий образ цього минущого панування. Людина, яку оточувала така любов, ентузіазм, відданість і побажання, для якої сонце розігнало хмари на небі, сиділа на коні за три кроки перед невеличким роззолоченим загоном почту, поруч великого маршала ліворуч і чергового маршала праворуч себе. Серед такого, нею викликаного, хвилювання, жодна риса на обличчі в тієї людини не зворухнулася.
— Ох, боже мій, так! У Ваграмі[1] серед бойовища, у Москві серед трупів він завжди такий спокійний!
Так відповів на численні запитання гренадир, що стояв коло дівчини. Жюлі якусь хвилину не могла відірвати очей від його обличчя, що своїм спокоєм виявляло непереможну могутність. Імператор побачив панну де-Шатійонне і, нахилившись до Дюрока[2], сказав якесь коротке речення, від якого великий маршал усміхнувся. Почалися маневри. Якщо досі увага дівчини ділилась між безстрасним обличчям Наполеона та синіми, зеленими й червоними лавами війська, то тепер вона майже цілком захопилася молодим офіцером, що серед швидкого й правильного руху старих вояків пробігав конем поміж рухливих рядів і з невтомною енергією вертався до групи, на чолі якої сяяв у своїй простоті Наполеон! Офіцер той сидів на прегарному чорному коні й вирізнявся серед розшитої галунами маси чудовою голубою уніформою імператорського офіцера для доручень. Брозументи його так ясно вилискували на сонці, а тонкий і довгий султан на його ківері відсвічував так яскраво, що глядачі, певне, порівнювали його до блудного вогню чи до зримого духа, якому імператор доручив надихати
42
