вас у такий манастир, звідки вас не вирвати й графовій владі. Але перш, ніж скерувати свою путь туди, ми мусимо вислухати й другу сторону. Є божий і людський закон, якому, здається, кориться й ненависть — він наказує не засуджувати, поки не вислухано оборону. А ви досі засуджували, як дитина, затуливши собі вуха. Семирічня відданість має свої права. Отож, ви прочитаєте відповідь свого чоловіка. Я надіслав йому своїм дядьком копію з вашого листа, і той запитав у нього, як би він відповів, коли б його дружина написала до нього такого листа. Як бачите, ви не скомпромітовані. Старий сам принесе вам від графа відповідь. При цій святій людині й при мені ви з пошани до себе самої мусите прочитати цього листа, інакше будете лише розгніваною і впертою дитиною. Ви зробите цю жертву суспільству, законові й богові.
Не добачаючи в цій ласці ніякого замаху на свою жіночу волю, графиня згодилася. Саме цю хвилину мала на меті підготувати вся моя робота протягом чотирьох чи п'яти місяців. Та хіба й піраміди не кінчаються шпилем, що на нього сідає пташка? Граф покладав усі свої сподіванки на цю величну годину, і ця година настала. З усіх спогадів мого життя я не знаю страшнішого, як та хвилина, коли о десятій годині ввечері мій дядько з'явився до вітальні в стилі Помпадур. Ця сива голова, що виділялась на тлі чорного одягу, це обличчя, перейняте божественним спокоєм, справили магічне вражіння на графиню Оноріну; вона відчула свіжість бальзаму на своїх ранах, була осяяна виблиском чесноти, що світиться, не знаючи про те.
— Пан кюре з Білих Мантій! — оповістила Гобен.
— Чи вісником миру й щастя з'являєтесь ви сюди, любий дядю? — спитав я.
— Мир і щастя знаходиш усюди, коли додержуєш приписів церкви, — відповів мій дядько, подаючи Оноріні такого листа:
- «Люба Оноріно!
Якби ви не відмовили мені в своєму довір'ї, якби ви прочитали того листа, що я написав вам п'ять років тому,
