Сен-Мор, як науку: ваша дружина мусить якнайшвидше стати матір'ю! Хай її поглинуть родинні будні, не дайте їй виростити й виплекати в серці своїм таємничу квітку ідеалу, ту божественну досконалість, в яку я вірила, ту зачаровану квітку з гарячими барвами, якої пахощі навівають огиду до дійсності. Я — свята Тереза, яка не змогла жити екстазом у манастирі з божественним Ісусом, з непорочним ангелом, що прилітає й відлітає на крилах своїх. Ви бачили мене щасливою серед моїх улюблених квітів. Я не все ще сказала вам: я бачила кохання, що розцвітало під вашим удаваним божевіллям, я затаїла від вас свої мрії, свої думки, не допустила вас до свого чудового царства. Зрештою, ради кохання до мене ви любитимете мою дитину, якщо вона лишиться колись без свого бідного батька. Сховайте ж мою таємницю так, як могила сховає мене. Не плачте за мною — я давно вже мертва, якщо правду сказав святий Бернар, що «життя немає там, де немає більше любові».
— І графиня померла, — сказав консул, ховаючи листа й замикаючи свого портфеля.
— А граф ще живий? — спитав посол. — Адже після Липневої революції він зник з політичної арени…
— Чи пригадуєте, пане де-Лора, — сказав генеральний консул, — ви бачили, як я проводив на пароплава…
— Сивого старика? — спитав художник.
— Старика сорока п'яти років, що поїхав по здоров'я й розвагу до Південної Італії. Цей старик і є мій бідний друг, мій заступник, що заїхав до Генуї, щоб попрощатися зо мною і доручити мені свій заповіт… Він призначає мене опікуном над його сином. Мені не було потреби казати йому, що цього бажала й Оноріна.
— Чи знає він, що він — убійник? — спитала в барона дель Осталь панна де-Туш.
— Він здогадується про правду, — відповів консул, — це його й убиває. Я лишався на пароплаві, що віз його до Неаполя, аж поки він не вийшов з рейду; мене мусів відвезти назад човен. Якийсь час ми прощалися один
