великий бал, куди Гійом водив дочок два-три рази під час карнавалу. Крім того, раз на рік чесний сукнар улаштовував бал, для якого нічого не шкодував. Хоч які багаті й вибо́рні були запрошені гості, ніхто з них не відмовлявся, адже до величезного кредиту, до багатства й давнього досвіду Гійома зверталися найвизначніші торговельні фірми. Але дві дочки шановного крамаря не використовували, як цього можна було б сподіватися, тої науки, що дає великосвітське товариство молодим душам. Вони вдягали на ці бали, які все ж записувалися до вексельних книг фірми, такі вбогі прикраси, що самі червоніли. В їхній манері танцювати не було нічого визначного, а догляд матері не дозволяв їм підтримувати розмову з своїми кавалерами, інакше як за допомогою «так» і «ні». Потім закон вивіски «Пустуна-кота» наказував їм вертатися додому об 11 годині, — час, коли бали та вечірки починають жвавішати. Отже, їхні розваги, хоч зовні й відповідали батьковому достаткові, часто ставали нудні через обставини, що випливали із звичок та принципів цієї родини. Щодо буденного їхнього життя, то закінчити його малюнок можна одним зауваженням. Пані Гійом вимагала, щоб її дочки були зовсім одягнені зранку, спускалися вниз щодня о тій самій годині, і підпорядковувала їхню роботу манастирським правилам Але Огюстіна мала випадково величну душу, бо почувала порожнечу такого існування. Іноді вона підводила свої блакитні очі, наче запитуючи глибину темних сходів і вогких крамниць. Зміривши це манастирське мовчання, вона, здавалось, прислухалася здалека до невиразного відгомону того пристрасного життя, яке почуттям надає більше ціни, ніж речам. Тієї хвилини її обличчя рожевіло, недіяльні руки впускали серпанок на конторку з вилощеного дубу, а мати зараз же промовляла голосом, завжди різким, навіть у найніжнішому тоні:
— Огюстіно, про що ви думаєте, моє золото?
Може «Іпполіт, граф Дуглас» або «Граф де-Коміндж», два романи, допомогли розвинутися думкам молодої дівчини. Ці романи Огюстіна таємно поглинула ночами
