— Що означає, ця ілюмінація? — спитав веселим голосом Теодор, заходячи до дружини в кімнату.
Огюстіна влучно використала слушну хвилину, кинулась чоловікові на шию й показала на портрет.
Художник занімів на місці, як скеля, тільки очима кидав то на Огюстіну, то на винувача-полотно. Боязка, півмертва дружина стежила за змінами на чолі, на страшному чолі свого чоловіка і побачила, як згромаджуються на ньому виразисті зморшки, мов хмари. Потім відчула, що кров стигне в неї в жилах, коли він почав питати вогняним поглядом і глухим голосом:
— Де ви взяли цю картину?
— Герцогиня де-Карільяно мені її дала.
— Ви в неї просили?
— Я не знала, що вона в неї.
Лагідність, а ще більше чарівна мелодія голосу цього ангела могла б зворушити канібала, але не художника, охопленою катуванням раненої гордості.
— Це на неї скидається! — скрикнув художник грімким голосом. — Я помщуся, — сказав він, виходячи великими кроками, — вона вмре від сорому: я намалюю її! Так, я її покажу з рисами Мессаліни[1], що виходить уночі з палацу Клавдія.
— Теодоре!.. — промовив умираючий голос.
— Я її вб'ю!
— Мій друже!
— Вона любить того кавалерійського полковника, бо вій добре їздить верхи…
— Теодоре!
— Ах, облиште мене, — сказав художник дружині голосом, що майже скидався на рев.
Було б гидко описувати всю цю сцену, наприкінці якої художник, сп'янівши від гніву, допустився таких слів і вчинив, що їх не така молода жінка, як Огюстіна, приписала б божевіллю.
Другого дня о восьмій годині ранку пані Гійом застала
- ↑ Розпусна дружина римського імператора Клавдія (I ст.).
