родички. Незабаром коляса покотилась Турським бруком, далі мостом на Велику вулицю й спинилась перед старовинним будинком, де жила колишня маркіза Лістомер-Ландонська.
Маркіза Лістомер-Ландонська була одна з тих вродливих, старих жінок, блідих і сивих, що посміхаються тонко що виглядають так, ніби ще й досі носять фіжми, а чепець у них на голові належить до невідомої моди. Ці жінки, сімдесятилітні портрети доби Луі XV, майже завжди бувають ніжні, немов вони ще й досі кохають; вони не так побожні, як святенниці, і не такі святенниці, як здається; завжди напудровані пахучою пудрою, вони розповідають добре, розмовляють ще краще й сміються не так від жарту, як від спогадів. Сучасність їм не до вподоби. Коли стара покоївка сповістила маркізу (титул їй незабаром мав вернутися) про візит небожа, якого вона не бачила, відколи почалася війна з Іспанією, вона мерщій скинула окуляри, закрила «Галерею старого двору», свою улюблену книгу, і знайшла в собі десь моторність, щоб вийти на ганок тої хвилини, коли на нього сходило подружжя.
Тітка й небога хутко одна на одну поглянули.
— Добридень, тіточко, — скрикнув полковник, поривчасто обнявши її та цілуючи. — Привіз ось вам під догляд дружину. Доручаю вам свій скарб. Моя Жюлі не кокетна й не ревнива, доброта в неї ангельська… Та тут вона, сподіваюсь, не зіпсується, — додав він, уриваючи сам себе.
— Ледащо! — відповіла маркіза, глузливо на нього глянувши.
Вона перша з ласковою грацією поцілувала Жюлі, яка стояла задумана, виявляючи більше ніяковості, ніж цікавості.
— То маємо познайомитись, моє серденько? — сказала маркіза. — Не лякайтесь мене дуже, з молодими я завжди стараюсь не бути старою.
Раніш, ніж увійти до вітальні, маркіза, додержуючи провінціального звичаю, уже звеліла готувати сніданок для обох гостей, але граф спинив тітчине красномовство,
53
