— І ви теж смієтесь! — розпачливо сказала молода жінка.
— Зо мною було те саме, — швидко обізвалась маркіза. — А тепер, коли Віктор покинув вас саму, ви знову зробилися спокійною дівчиною, без насолоди, але й без мук?
Жюлі спантеличено на неї глянула.
— Отже, моя ясочко, ви кохаєте Віктора, правда? Але воліли б краще бути йому за сестру, ніж за жінку, і з шлюбом вам, виходить, не пощастило?
— Так, тітусю. Алеж навіщо сміятись?
— Ох, ваша правда, моя бідна дитино! В усьому цьому веселого мало. Ви зазнаєте в майбутньому не одне нещастя, коли я не візьму вас під свою охорону й коли своїм старим досвідом не зможу викрити немудру причину вашої журби. Мій дурник-небіж не варт свого щастя. Коли б за королювання нашого коханого Луі XVI молода жінка опинилась у такому становищі, як ви, то швидко покарала б чоловіка за те, що він поводиться, як солдат. От егоіст! Всі в цього імператора-тирана — всі військові — гидкі нечеми. Грубість вони вважають за лицяння, і їм зовсім байдуже, яку жінку кохати; їм здається, що коли завтра вони йдуть на смерть, то сьогодні вже не мусять ставитись до нас з пошаною та увагою. Колись і кохати вміли, і вмирати при нагоді. Я його провчу, небого. Покладу край сумній, хоч і досить природній незгоді, через яку ви зненавидите одне одного, забажаєте розлуки, якщо не помрете раніш, ніж справа дійде до розпачу.
Жюлі слухала тітку і здивовано, і спантеличено, бо її вражали слова, яких мудрість вона не стільки розуміла, як відчувала, і їй страшно було почути з уст досвідченої родички, хоч і в м'якшій формі, той самий вирок Вікторові, що виголосив колись і батько. Мабуть вона яскраво уявила своє майбутнє; певне, відчула вагу нещастя, що мало її спіткати, бо заридала й кинулась у обійми старої дами.
— Будьте мені за матір! — казала вона.
Тітка не плакала, бо Революція лишила мало сліз у очах жінок старої монархії. Колись любов, а пізніш терор призвичаїли їх до найбільших змін, так що в усіх життьових небезпеках вони зберігали холодну гідність, щире, але
62
