було побачити, що ніяке страждання не обтяжує, як колись, її рухів, не знесилює ні її поглядів, ні слів, ні жестів. Під білим шовковим парасоликом, що захищав її від гарячого сонячного проміння, вона скидалась на молоду під фатою, на дівчину, готову віддатися любовному зачаруванню. Артур вів її дбайливо, як коханець, пильнував її, як дитину, вибирав їй кращу дорогу, обходив з нею каміння, показував їй краєвиди між горами, підводив до квітки, ввесь час перейнятий невичерпним почуттям доброти, ніжним наміром і глибоким розумінням добробуту цієї жінки, — почуттями, що, здавалось, вроджені в нього так само, коли не більше, як і рухи, потрібні для його власного існування. Хвора з лікарем ішли в ногу й не дивувалися з цієї згоди, що виникла, здавалось, з першого ж разу, як вони вкупі пішли; вони скорялись одній волі, спинялись, вражені одним почуттям; їхні слова й погляди відповідали однаковим думкам. Вийшовши вдвох на вершину виноградинка, вони схотіли відпочити на одному з тих довгих білих каменів, що їх раз-у-раз викидають з льохів, продовбаних у скелях, але перше, ніж сісти, Жюлі поглянула на околиці.
— Чудовий край, — скрикнула вона. — Поставимо шатро й будемо тут жити. Вікторе! — гукнула вона. — Іди но, йди но!
Пан д'Еглемон відповів знизу мисливським вигуком, але ходи не прискорив; він тільки вряди-годи поглядав на дружину, коли вона з'являлась на зворотах стежки. Жюлі з насолодою вдихала повітря, підвівши голову й кинувши на Артура тим тонким поглядом, яким розумна жінка висловлює всю свою думку.
— Мені хотілося б лишитись тут назавжди, — казала вона далі. — Чи ж можна надивитися на цю чудову долину? А ця гарна річка як зветься, мілорде?
— Це — Сіза.
— Сіза, — повторила вона. — А що то внизу перед нами?
— То Шерські горби, — сказав він.
— А праворуч? Ах, це Тур! Ви гляньте, як чудово виглядають здалека дзвіниці на соборі!
82
