те велике зворушення, що примусило їх розлучитись; природа говорила за них про любов, яку вони не сміли висловити.
— Так от, мілорде, — обізвалась Жюлі, підійшовши до нього з гідністю, яка дозволяла їй узяти Артура за руку, — я прошу вас лишити чистим і святим життя, яке ви мені повернули. Тут ми розлучимось. Я знаю, — додала вона, побачивши, що лорд Гренвіль зблід, — що за всю вашу відданість вимагаю від вас жертву ще більшу від тієї, за яку я мусіла б краще подякувати… Але так треба… Ви виїдете з Франції. Хіба ж наказ цей не дає вам прав, які будуть священні? — додала вона, пригортаючи його руку до свого тремтячого серця.
— Так, — сказав Артур, підводячись.
І показав на д'Еглемона, що з дочкою на руках вийшов по той бік вузької стежки на балюстраду замка. Виліз туди, щоб мала̀ Елен там поскакала.
— Жюлі, я не казатиму вам про свою любов, наші душі й так добре розуміють одна одну. Які б глибокі, які б таємні не були радості мого серця, ви поділяєте їх усі. Я це почуваю, бачу. Тепер маю чарівний доказ непохитної приязні наших серць, але мушу тікати… Надто часто й надто вправно обмірковував я, як убити того чоловіка, тож і вбив би його, мабуть, якби лишився коло вас.
— Я теж про це думала, — сказала вона, і на схвильованому обличчі в неї з'явилися ознаки болісного здивовання.
Але в погляді й жесті в Жюлі було стільки чесноти й самопевності, стільки перемоги, потай одержаної над любов'ю, що лорд Гренвіль геть захопився. Навіть тінь злочину зникла в цім наівнім зізнанні. Релігійне почуття, що панувало в цьому чудовому чолі, мусіло завжди відганяти мимовільні лихі думки, що виникають через недосконалість нашої природи, але виявляють заразом велич і небезпеки нашої долі.
— Тоді я накликала б на себе вашу зневагу, — казала вона, — і це врятувало б мене, — додала вона, спустивши очі. — Втратити вашу пошану — хіба це не смерть?
Ще одну мить ці героічні коханці стояли мовчки, на-
85
