мої носилися над видовищам у вигляді коричневих, сіруватих і червоних шиферних та черепичних дахів, укритих жовтою або зеленою мшиною. Коли спочатку цей вигляд мені здавався одноманітним, то незабаром я найшов у ньому рідку красу: то видко було, як увечері блискучі смуги тікали з недбайливо зачинених віконець, які одтіняли й оживляли чорну глибину цієї оригінальної країни, то бліді одсвіти ліхтарів одкидали знизу жовтуваті плями крізь туман і кволо одзначали на вулицях кривини цих дахів, що скупчились, як океан непорушних хвиль. Нарешті, иноді з'являлись рідкі постаті серед цієї похмурої пустелі: між квітами якогось повітряного саду я бачив або грубий і загострений профіль баби, що поливала капуцини, або в рямцях трухлявого слухового вікна якусь молоду дівчину, що зачісувалась, думаючи, що вона сама, а тимчасом я міг розглядати її прекрасне чоло й довге волосся, піднесене в повітря красивою білою рукою. Я милувався на ринвах всякими фантастичними рослинами, нещасними травами, які незабаром зірве буря. Я вивчав мшину, її барву, що оживала після дощу й перетворювалась на сонці в сухий оксамит з вибагливими одблисками. Поетичні й миготливі ефекти світу, сумний туман, раптовий блиск сонця, мовчанка і чари ночи, тайни зорі, дим з кожної труби — всі ці події такої своєрідної природи розважали мене і стали мені близькими. Я любив свою в'язницю, бо вона була добровільною. Ці паризькі савани, утворені рівними, як степ, дахами, покривали населення прірви, входили в мою душу і відповідали моїм думкам.
Важко одразу опинитися знову на землі, коли ми піднесені туди науковими міркуваннями, сходимо з небесних висот. Отже, я тоді цілком зрозумів пустельність
99
