й балакучої дівчини чудесний мармур. Я був дуже суворий до неї; та що більше я примушував її почувати мій учительський деспотизм, то більше вона ставала плохішою й покірливішою. Хоч мене й захоплювали шляхетні почуття в стриманості й аскетизмі, проте мені не бракувало й прокурорських заходів. Я не можу уявити чесности в справах без чесности в думках. Обдурити жінку чи заподіяти збанкрочення — це було однаково для мене. Кохати молоду дівчину чи піддатись її коханню — це справжній договір, умови якого повинні бути зовсім зрозумілі. Ми маємо право покинути ту жінку, яка продається, але ніяк не ту дівчину, що віддалась, не знаючи розмірів своєї жертви. Отже, я був би божевільний, коли б женився на Поліні. Це було б однаково, що віддати смирну, незайману душу на жахливі муки? В злиднів моїх була дуже егоїстична мова, і вони завжди протягали свою залізну руку між цим добрим створінням і мною. Потім, щиро кажучи, я не розумів кохання у злиднях. Може, це в мені спотвореність, викликана тією людською хоробою, яку ми називаємо цивілізацією; та жінка, хоч би й така вродлива, як прекрасна Елена чи гомерівська Галатея, не має ніякої влади над моїми почуттями, якщо тільки вона забруднена бідністю. Нехай живе коханням у шовках, на кашемірі, в чудесах розкоши, які дивно прикрашають його, — бо саме ж кохання, мабуть, — розкоші. Опанований хтивістю, я люблю жмакати пишні туалети, зривати квітки, протягати спустошливу руку в елегантні пасма запашної зачіски. Блискучі очі, сховані під мереживним серпанком, який вони пронизують, як полум'я — гарматний дим, мають для мене фантастичну чарівність. Кохання в мене прагне оксамитових східців, по яких ступаєш мовчки зимової ночи. Яка насолода прийти,
107
