душі під дулом пістоля. Скільки молодих талантів, що забились на мансарди, кволіє, гине через те, що нема друга, нема порадниці-жінки серед мільйону істот перед лицем натовпу, що знеміг і зморився від тягара золота! При такій думці самогубство набирає велетенських розмірів. Між добровільною смертю й плодотворною надією, що її голос кличе юнака до Парижу, один бог знає, скільки кишить задумів, покинених віршів, розпачу приголомшених криків, даремних спроб і невдалих шедеврів. Кожне самогубство — це чудесна меланхолійна поема. Де знайдете ви в океані літератури книгу, що плаває над усіма иншими і може змагатися геніяльністю з такими рядками: „Вчора о четвертій годині молода жінка кинулась в Сену з високого Мосту Мистецтв“.
Перед таким паризьким лаконізмом драми, романи — все блідне і навіть цей старий заголовний напис: „Стогін славетнього короля Каернаванського, ув'язненого своїми дітьми“, останній уривок загубленої книги, що над нею плакав, читаючи, той Стерн, який сам кинув жінку й дітей.
Незнайомого облягали тисячі подібних думок, їхні уривки мигтіли в його душі, як розірвані прапори в запалі бою. Коли він скидав на якийсь час тягар міркувань і спогадів, щоб спинитися перед деякими квітами, що їхні голівки ніжно хитались від легкого вітру серед зелени, то, несподівано огорнений спокусами життя, що знову прокидались з-під важкої думки самогубства, він підносив очі до неба, де сірі хмари, бурхання вітру, наповнені сумом, важка атмосфера знову радили його померти.
Він попростував до Королівського Мосту, думаючи про останні фантазії своїх попередників. Він посміхнувся, згадавши, що лорд Кестльрі задовольнив
12
