Перейти до вмісту

Сторінка:Бальзак. Шагреньова шкура (1929).djvu/154

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— У вас горе? — поклавши пензель на палітру, сказала мені Поліна.

— Сердечна дитинко моя, ви можете мені зробити велику послугу, — відповів я їй.

Вона глянула на мене з таким щасливим виглядом, що я здригнув.

„Невже вона мене кохає?“ — подумав я.

— Поліно… — знову почав я.

І я сів біля неї, щоб краще її спостерігати. Було в моїм тоні таке велике запитання, що вона відразу зрозуміла мене. Я вдивлявся їй в обличчя, думаючи, що можу читати думки у неї в серці, як у себе, — таке чисте було її обличчя.

— Ви кохаєте мене? — сказав я їй.

— Трохи… палко… зовсім ні! — скрикнула вона.

Вона не кохала мене. Насмішкуватий тон та любий рух, що вирвався в неї, передавали тільки шалену прихильність молодої дівчини. Я признався їй у своїм горі, в нестатках, в яких я опинився, і просив допомогти.

— Як, пане Рафаель? — сказала вона. — Ви сами не хочете йти до ломбарду й посилаєте мене?

Я почервонів, зніяковівши з логіки дитини. Тоді вона взяла мене за руку, немов хотіла нагородити ласкою за правдивість свого вигуку.

— О! Я б, звичайно, пішла, — сказала вона, — та не треба ходити. Сьогодні вранці я знайшла за піяном дві монети по сто су; вони впали між стіною і піяном так, що ви про них і не знали; я їх поклала вам на стіл.

— Ви незабаром одержите гроші, пане Рафаелю, — сказала мені добра матінка, що просунула гроші крізь занавіски, — а поки-що я вам можу позичити кілька екю.

— О, Поліно! — скрикнув я, стискаючи їй руку. — Я хотів би бути багатим.

 

152