Вона заплакала. Я змовк. Великий боже! Її сльози були ад штучного зворушення, що купується за сто су в театрі; я мав тільки успіх доброго актора.
— Коли б я знала… — сказала вона.
— Не кінчайте! — скрикнув я. — Зараз я вас кохаю досить для того, щоб убити.
Вона хотіла сіпнути шнурок сонетки. Я зареготав.
— Не кличте, — продовжував я. — Я дозволю вам спокійно закінчити ваше життя. Вбити вас — це значило б погано розуміти зненависть. Не бійтесь ніякого примусу. Я цілу ніч простояв біля ніг вашої постелі, не…
— Пане! — сказала вона, червоніючи. Але після першого руху сором'язности, що властива кожній, навіть найбайдужіший, жінці, вона кинула на мене зневажливий погляд і сказала:
— Вам, мабуть, було дуже холодно?
— Чи думаєте ви, пані, що ваша краса для мене така цінна? — відповів я їй, вгадаючи ті думки, що її хвилювали. Ваше обличчя обіцяє мені душу ще прекраснішу, ніж ваша краса. Отже, пані, люди, що бачать тільки жінку в жінці, можуть купувати що-вечора одалісок, гідних сералю, і ставати щасливими за дешеву ціну… Але я був честолюбний, я хотів жити одним серцем з вами, а ви й не маєте його. Тепер я це знаю! Якщо вам довелося б належати чоловікові, я б забив його. Але ні, ви б кохали його, а та смерть завдала б вам, мабуть, горя… Як я мучусь! — крикнув я.
— Якщо ця обіцянка може вас утішити, то я запевняю вас, що не належатиму нікому…
— Коли так, — говорив далі я, перервавши її, — то ви ображаєте самого бога і він вас за це покарає. Колись ви лежатимете на дивані, не в силі терпіти ясне світло; ви будете засуджені на життя в якійсь могилі,
167
