і влітку. Це дивно обумовлено. Ввійшовши до пана, я кажу:
— Пане маркізу, час прокидатися й одягатись.
Він прокидається й одягається. Я повинен подати халат, завжди пошитий на один кшталт і з однієї тканини. Я повинен замінити халат, коли він уже не годиться, а все те для того, щоб сам він не просив про новий. От примха! І те сказати, він же може витратити тисячу франків що-дня, він робить, що хоче, це любе хлоп'я! Крім того, я так люблю його, що вдар мене він в праву щоку, я підставлю ліву. Нехай накаже мені зробити ще щось важче, то й те — чи бачте? — зроблю. Словом, він накинув мені стільки дрібниць, що є робота. Він читає, звичайно, газети. Наказ — складати їх в одне місце й на один столик. Я приходжу також у певний час голити йому бороду, і я не тремчу. Кухар втратив би тисячу екю довічної ренти, що будуть йому по смерті пана, коли б сніданок ні до чого неподібно не було подано о десятій годині вранці, а обід — якраз о п'ятій. Меню складено на цілий рік, на кожний день. Панові маркізові нічого бажати; він їсть полуниці, коли вони є, і першу макрель, яку привозять до Парижу. Програма надрукована. Він знає свій обід на пам'ять, потім він одягається об одній годині, в однаковий одяг, у білизну, яку я кладу, чи розумієте ви, завжди, на одному кріслі. Я мушу ще стежити за тим, щоб у нього завжди було однакове сукно; а коли, наприклад, редингот зноситься, то треба його замінити на инший, не кажучи про це йому ні слова. Коли година гарна, я входжу й кажу панові:
— Вам би треба погуляти, пане.
Він відповідає мені: так чи ні. Коли йому спаде на думку прогулятись, то він не чекає коней, — вони
