захотілось дрімати, коли одноманітного голосу цього чоловіка не чулось більше. Примушений з чемности дивитись у білуваті й майже непорушні очі цього старого, який так повільно й важко розмовляв, він загіпнотизувався інерцією якоїсь невимовної сили.
— Ну що ж, мій любий татусю Порріке, — відповів він, не знаючи точно, на яке запитання дає відповідь. — Я бажаю од усієї душі, щоб ви досягли успіху…
В цей момент, не помітивши вражіння, яке справили на жовтий і зморшкуватий лоб старого банальні егоїстичні й безтурботні фрази, Рафаель скочив, як молода злякана козуля. Він побачив легку білу смужку між краями чорної шкури й червоним обрисом; він так жахливо скрикнув, що нещасний учитель злякався.
— Ідіть, стара скотино! — скрикнув він. — Вас призначать інспектором. Чом ви не попрохали в мене довічної пенсії в 1000 екю замість цього смертельного бажання. Ваша візита мені б нічого не коштувала… У Франції сотня тисяч посад, а життя в мене одне. Людське життя коштує більше, ніж усі посади в світі… Жонатасе!
Жонатас з'явився.
— Це твоє діло, старий йолопе! Навіщо ти запропонував мені прийняти цього добродія? — сказав він, показуючи на одубілого старого. — Хіба душу я дав тобі на те, щоб ти мене мучив. Ти зараз узяв у мене десять років життя. Ще одна помилка така, як це, і ти підеш туди, куди я провів батька. Краще ж володіти прекрасною Федорою, ніж нагородити цей старий кістяк, цей виродок людськости. В мене вистачить для нього золота… Крім того, хоч би всі Порріке на світі померли з голоду, яке мені діло до того!
