— Так, пане маркізе.
— Всі життьові насолоди кружляють біля мого смертного ложа й крутяться в танкові переді мною; коли я їх кличу, то вмираю. Ввесь час — смерть! Ти повинен бути бар'єром між світом і мною.
— Так, пане маркізе, — сказав старий льокай, витираючи краплі поту, що виступили на його зморщеному чолі. — Але коли ви не хочете бачити прекрасних жінок, що ж ви робитимете сьогодні ввечері в італійців. Родина англійців, що виїздять до Лондону, уступила мені рештки абонементу… У вас є чудесна ложа… О, прекрасна ложа, на прем'єри!..
Поринувши в глибоку задуму, Рафаель більше не слухав.
Чи бачите ви цю пишну карету, це, просте з вигляду, купе коричневого кольору, де на дверцях виблискує герб старовинної й шляхетної родини? Коли карета хутко мчить, гризетки захоплюються нею, заздрять жовтому атласові, килиму із Савоннері[1], свіжому позументові, рижовій соломі й німим свічадам. Два ліврейних льокаї тримаються на задку аристократичного екіпажу, а в глибині на шовку лежить гаряча голова із запалими очима, голова Рафаеля, сумна й задумлива. Фатальний образ багатства! Він мчить через Париж, як ракета, досягає під'їзду театру Фавар, підніжка одкидається, два льокаї підтримують його, юрба із заздрощів витріщалась на нього.
— Що цей чоловік зробив, щоб стати таким багатим? — сказав один бідний студент-юрист, що, не маючи й одного екю, не міг слухати чарівних акордів Россіні.
- ↑ Славетна французька фабрика килимів, заснована ще 1604 року. Вона існує ще й досі.