— Повтори мені це, кохання моє.
— Ах, що слова? — відповів Валентен. Гаряча сльоза скотились на руки Поліни. — Потім я спробую оповісти про моє кохання, зараз я можу тільки почувати його…
— О! — скрикнула вона. — Прекрасна душа, прекрасний геній, прекрасне серце, яке я так знаю, — все ж це моє, як і я твоя!
— Назавжди, моє створіння любе, — сказав схвильовано Рафаель. — Ти будеш мені за дружину, за доброго генія. Коли ти при мені, то моє горе завжди розвіювалось й душа освіжалась, зараз твоя ангельська посмішка мене немов очистила. Я думаю почати нове життя. Жорстока минувшина і сумні безумства здаються мені тепер тільки поганим сном. Я чистий біля тебе. Я почуваю повів щастя. О, будь тут завжди! — додав він, побожно пригорнувши її до свого тремтливого серця.
— Хай прийде смерть, коли захоче, — скрикнула Поліна в екстазі, — я жила!
Щасливий той, хто вгадає їхні радощі, — значить, вони йому знані.
— О, мій Рафаелю, — сказала Поліна після мовчанки двох годин, — я хотіла б надалі, щоб ніхто не входив до цієї дорогої мансарди.
— Треба замурувати двері, заґратувати вікно й купити будинок, — відповів маркіз.
— І справді, — сказала вона.
Потім хвилину згодом:
— Ми забули пошукати рукописи.
І вони любо й невинно стали сміятися.
— Та! Що для мене всі науки! — скрикнув Рафаель.
