— Тисячу! Боже мій, — сказала вона, глянувши на Рафаеля, — невже завжди так буде? Мені здається, що це мрії.
Вони поволі зійшли з східців. Потім, щільно пригорнувшись, ідучи в ногу, разом здригаючи од тягара спільного щастя, прилинувши, як два голубки, вони дійшли до майдану Сорбонни, де Поліну чекала карета.
— Я хочу поїхати до тебе, — скрикнула вона. — Я хочу бачити твою кімнату, твій кабінет і посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде, як колись, — додала вона, червоніючи. — Жозефе, — сказала вона льокаю, — я поїду на вулицю Варенн, а потім додому. Тепер третя з чвертю. Я повернуся, мабуть, о четвертій. Жорж хай піджене коні.
І закохані через кілька хвилин під'їхали до готелю Валентена.
— Ах, як я задоволена, що оглянула все це! — скрикнула Поліна, жмакаючи шовк занавісок, що драпували Рафаелеве ліжко. — Коли я засну, я думкою буду тут. Я уявлю собі твою любу голівку на цій подушці. Скажи мені, Рафаелю, ти ні з ким не радився, щоб меблювати свій готель.
— Ні з ким?
— Чи правда? А не жінка тобі?..
— Поліно!
— Я почуваю в собі жахливі ревнощі. В тебе гарний смак. Я хочу завтра мати ліжко, похоже на твоє.
Рафаель, сп'янілий од щастя, обіймав Поліну.
— Ах! Мій татко… мій татко! — сказала вона.
— Я ж проведу тебе, я не хочу розлучатися з тобою! — скрикнув Валентен.
— Який ти чемний! Я не насмілилась тебе про це просити…
