Поліна кинулась на безневинний кущ, схопила за гілля й викинула в сад.
— О, ангеле! — скрикнула вона, стискуючи Рафаеля в обіймах таких дужих, як і кохання, і з млосним кокетуванням підставляючи йому палкі губи для поцілунку. — Побачавши, як ти зблід, я зрозуміла, що не переживу тебе: твоє життя — моє життя. Мій Рафаелю, поклади руку мені на спину. Я немов почуваю на ній смерть. Мені холодно. Твої губи пекучі. А рука… вона, вона крижана, — додала вона.
— Дурниці! — скрикнув Рафаель.
— Навіщо ж сльози? Дай мені їх випити.
— О, Поліно, Поліно, ти мене надміру кохаєш.
— В тобі діється щось надзвичайне, Рафаелю… Скажи ж мені правду, я незабаром взнаю твій секрет. Дай мені її, — сказала вона, беручи шагреньову шкуру.
— Ти мій кат! — скрикнув молодик, кидаючи погляд остраху на талісман.
— Як змінився голос? — сказала Поліна, впустивши фатальний символ додолу.
— Чи любиш ти мене? — продовжував він.
— Чи люблю? Навіщо питати?
— Ну, так покинь мене, йди.
Сердечна дівчина зникла.
— Як? — скрикнув Рафаель, коли зоставсь один. — У той вік освіти, коли ми знаємо, що алмази тільки кришталі вугілля; в ту епоху, коли все з'ясують; коли б поліція притягла нового Месію до суду й оддала б його чудеса досліджувати Академії Наук; в ті часи, коли ми віримо тільки в розчерк нотарів, я примушений вірити в якийсь Мане, Текел, Фарес. Ні, заклинаю богом, я не можу думати, що вищій істоті приємно було мучити чесне створіння… Побачимо вчених.
