шкуру. Коли червоні барви заходу згасли на верховинах повітря посвіжішало, він встав, зачинивши вікно.
— Пане, — сказала йому одна стара дама, — чи не будете ви добрі не зачиняти вікна. Ми задушуємось!
Ця фраза вразила вухо Рафаеля гострим дисонансом; це було ніби слово, несподіване од тієї людини, на дружбу якої ми звірялись і яка зруйнувала солодку ілюзію почуття, показавши цілу безодню егоїзму. Маркіз кинув на стару байдужий погляд дипломата, покликав льокая і сухо сказав йому, коли той підійшов:
— Одчиніть вікно!
При цих словах недомисел раптом промайнув на всіх обличчях. Зібрання стало шепотіти, поглядаючи на хворого так виразно, ніби він учинив якесь страшне нахабство. Рафаель, що не цілком звільнився од своєї первісної юнацької боязни, почув сором; але він струсив свою непорушність, почув знову в собі енергію і спитав сам у себе про цю чудну сцену. Враз хуткий рух оживив його мозок, минуле стало перед ним, як виразне видіння, де причина почуття, що він навівав на инших, виявилась рельєфніше, немов жили на трупі, коли через штучне вбризкування натуралістів обарвлюються найменші розгалуження; він упізнав себе в цій картині, що пробігала перед ним, і простежив своє існування день за днем, думку за думкою; здивувавшись, він побачив себе похмурим і розгубленим серед цього сміхотливого світу, який завжди думає про свою долю, стурбованим через свою хворобу, неуважним до найнезначнішої розмови; він був осторонь од тієї хвильової дружби, що швидко зав'язується серед мандрівників, які не думають, звичайно, зустрітися знову, і такий байдужий до инших, як та скеля, що нечутлива ні до ласки, ні до злости хвиль. Потім, користуючись
