— Пане…
— Геть! Геть! — крикнув на нього хворий.
Другого ранку Рафаель зідрався на скелі, сів у розщілині, вкритій мохом, відкіль він бачив вузьку дорогу, що йшла од озера до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що розмовляв знову зовернкою. Якась зла сила тлумачила Рафаелеві хитання головою, безнадійні жести, похмуру наївність цієї жінки й доносила до нього фатальні слова в бурханнях вітру й підчас мовчанки. Перейнявшись жахом, він заховався на найвищих гірських верховинах і був там до вечора, не маючи сили одігнати похмурих думок, що так сумно одкрились йому в серці, через те жорстоке співчуття, що виявляли до нього.
Раптом сама овернка несподівано стало перед ним, як тінь у вечірній тіні: через примхи поета він вбачав у її спідниці з чорними й білими смугами сухі ребра привиду.
— Вже роса падає, пане любий! — сказала вона. — Коли ви залишитесь тут, то з вас вийде не що инше, як сухий плід. Час додому! Нездорово дихати росою, а ви до того ж, із самого ранку натщесерце.
— Громи небесні! — закричав він. — Стара відьмо, я наказую вам, щоб ви мене не займали, або я зникну звідціль! Досить вам уже рити мені могилу що-ранку, не копайте її ввечері…
— Могилу, пане? Рити могилу?! Де ж вона, та ваша могила. Я хотіла б вас бачити таким живучим, як наш дід, аж ніяк не в могилі. Могила! Ми ніколи не запізнюємось у могилу…
— Годі! — сказав Рафаель.
— Візьміть мою руку, пане.
— Ні.
