блискучий промінь міг бути для нього ударом кинджалу… Ну, що ж там! Так можна повірити і в Магомета! Коли б публіка була права, то ось — тридцять чоловіків з серцем і талантом, які ладні з'їсти нутро і випити кров цілої родини, і ми, двоє людей, повних чесноти й ентузіязму, здавались би спільниками злочину. Мені кортить спитати нашого капіталіста, чи він чесний чоловік?..
— Ні, не тепер, — вигукнув Рафаель, — коли він буде до смерти п'яний; ми тоді вже наїмось.
Два други сіли, сміючись. Спочатку кожен гість, кинувши погляд хуткіший, ніж слово, віддавав данину захоплення пишному видовищу, що його мав довгий білий, як сніг пороші, стіл, на якому симетрично стояли сервізи, завінчані маленькими білими булочками. Кришталі відбивали барви веселки своїми зоряними виблисками, свічки накреслювали вогні, що схрещувались у безкраї, блюда, поставлені під срібними ковпаками, дражнили апетит і цікавість. Розмови порідшали. Сусіди оглядали один одного. Вино мадери ходило круг столу. Потім з'явилось перше блюдо в усій своїй славі; воно б зробило честь небіжчику Камбасересу, а Брійя-Саварен уславив би його. Бордоські й бургундські вина, білі й червоні, було подано з королівською щедрістю. Цю першу частину бенкету в усьому можна було порівняти із зав'язкою класичної трагедії. Другий акт став трохи балакучіший. Кожен гість порядно випив, міняючи вина з своєї волі так, що тієї хвилини, коли понесли рештки цього чудесного блюда, почалися бурхливі дискусії, деякі бліді чола червоніли, чимало носів укрилось пурпуром, обличчя займались, очі блистіли. Підчас цієї зорі сп'яніння мова не виходила за рямці ввічливости, але
51
