на мене, без сумніву, дивились як на істоту нездатну до кохання, не постійну в думках, неенергійну. Я був ідіот, коли мовчав, і, мабуть, лякав їх, коли намагався вподобатись, — жінки осудили мене. Я прийняв із сльозами і сумом цей винесений світом присуд. Це лихо дало свої наслідки. Я захотів помститись на світові, захотів опанувати душі всіх жінок, покорити собі їхній розум, — я хотів, щоб усі дивились тільки на мене, коли моє ім'я оголошує лакей у дверях салону. Ще змалку я постановив собі бути великою людиною. Я бив себе по чолі, кажучи як Андре-Шеньє: „Тут дещо є“. Я немов би почував у собі думки для вислову; систему, яку треба було встановити; науку, яку треба було пояснити. О, мій любий Емілю, тепер, коли мені вже двадцять шість років, коли я побачив, що вмру невідомим, ніколи навіть не бувши коханцем у тієї жінки, якою я мріяв заволодіти, дозволь оповісти про мої безумства. Хіба ми всі, більш або менш, не мали наших бажань за дійсність? Ах, я зовсім не хотів би мати за друга юнака, що в мріях не сплітає собі вінків, не будує собі п'єдесталу, не оточує себе прихильними коханками. Я часто бував генералом, імператором, Байроном і потім — нічим. Після того, як я сходив на вершину людських бажань, я помічав, що всі гори, всі труднощі треба ще перемогти. Це надмірне самолюбство, що кипіло в мені, ця чудесна віра в долю, що, може, стає генієм, коли людина не дасть собі розірвати душі так легко, як баран — свою вовну колючкам шипшини, через яку проходить, — все це врятувало мене. Я хотів огорнути себе славою і працювати в мовчанці для коханки, яку я сподівався мати коли-небудь. Всі жінки зводилися в одну. Я думав, що зустріну її в особі першої, що опиниться перед моїми
94
