Лїтературою називаємо збір всїх умови́х творів, якими нарід від найдавнїйших часів виявив письмом, словом, мовою свої почуваня, стремлїня, свій сьвітогляд і стан просьвіти в ріжних добах свого розвитку. Особливо в поетичних творах (віршованих чи прозових), в т. зв. красній лїтературі або белєтристицї[1] виявляє ся ріжниця духа українського народу від инших народів. Тому в тїснїйшім розуміню поетичні твори (віршовані і прозові), красну лїтературу називаємо народною лїтературою.
Назва — лїтература походить від лат. вислову littera (буква) і до єї обсягу належать усї писані твори, в котрих, виявило ся умове́ житє народу, єго почуваня, сьвітогляд, настрої й ідеї; в тім розуміню називаємо лїтературу також письменьством. Крім писаних творів або писань належать до обсягу лїтератури також сї словесні твори, що появили ся в народї й устним переказом переходили від поколїня до поколїня, поки їх в новійшних часах не записано з народних уст. Се — устна словесність народна (устна лїтература) в супротивности до писаної лїтератури або письменьства.
Письменьство на Українї служило головно державі, Церкві і школї, а лише постепенно проникало більше
- ↑ Красною лїтературою також белєтристикою (з француського bellos-lettres) назинають іменно сю вітку поетичної і прозової лїтератури, котра обіймає лїрику, роман, новелю і драму, а крім того описи подорожий, фейлєтони і естетично-лїтературну критику. Авторів сих творів звуть белєтристами.
