— О, коли б скорійше весна! — прошепотіла біленька конвалія, зітхаючи.
— Страшенно нудно так довго тут сидіти! Так хотілося б вже розпустити свою гарну мережану спідничку! — промовив красюк-тулипан.
— Як би мені хотілося подивитись, що робиться на землі! — промовив тихенько оксамитний чорнобривець.
— Послухайте, малеча, що я вам скажу, — промовила пишна георгінія. — Я бачила зіму. Се було торік чи позаторік, не памятаю. Я опізнилась увійти в хату, бо задивилась на сонечко, що ховалось за хмари. Але не вспіла я надивитись, як раптом зірвався вітер, зашумів по деревах, зробилось темно і посипавсь сніг — густий та лапастий. Вітер сердито крутив його на всі боки. Одна сніжинка впала мені на голову і пошкодила моє красиве листя. Я скорійш сховалась у хату.
Квіти поволі поснули. Не спала тільки маленька рожа, що була в саду ж таки, але стояла на вікні в будинку. Через маленьку щілинку в рамі вона чула все, що говорили квітки. Їй дуже хотілось вийти в садок, щоб там подивитись на зіму.
— Чого мені лякатись холоду? — міркувала собі роженька. — В мене хоч і легенька сукня, але я маю листя, в яке можна загорнутись. Тільки одну хвилиночку подивитись — і годі!
Коли се вона почула, що коло неї щось зашелестіло. Се був дуже гарний нічний метелик. Він спав на тім вікні в горі і впав як раз біля рожі. Він вже розпустив крильця, збираючись летіти, коли роженька почала його прохати:
— Любий метелику, поможи мені вийти в садок. Я так хочу побачити зіму!
Метелик згодився і вилетів в щілинку. Рожа за ним висунула головку.
— Поможи мені, братіку, висунутись ще більше! — прохала вона метелика.
— Ой, як же холодно! — скрикнув він.
