Люто бються похмурії хвилі,
Так і ходять, ревуть, мов скажені.
Став він кликать рибчину із моря,
Приплила золотенька, спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Що ти із бабою зробиш!
Вже не хоче і панею бути,
Верховодити хоче всім морем,
Щоб у морі їй синьому жити,
Та щоб їй ти сама слугувала,
За попихача бігала б в неї“.
Не одмовила рибка й словечка,
Тільки хвостиком в хвилі плеснула
І пірнула в глибокее море.
Довго дід сподівався одмови,
Не діждавсь, до старої вернувся…
Зирк: землянка стоїть, як стояла,
На порозі сидить його баба,
Біля неї — росколоті ночви.
Ой гуляй, гуляй, срібная рибко,
Та в глибокому морі.
Як підеш ти на бистрії ріки,
То не будеш гуляти:
Там тебе рибочки зловлять,
Срібную лущицю здіймуть.
Кумо, кумо, що варила?
Борщ, борщ, буряки-ки-ки!
