Ой діброво, темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік… Багатого
Собі батька маєш!
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом, —
Аж сам собі дивується
На свою діброву.
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Візьме її та й огорне
В ризу золотую,
І сповиє дорогою
Білою габою, —
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою.
Ой у полі береза стояла,
На березі зозулька кувала:
„Ой березо, чом ти не зелена?“
— Як же мені зеленою бути,
Пі до мною татари стояли,
Шаблями гілля обсікали.
Кринишної води добували,
Вороні коні напували,
Золоті сідла обливали.
Та стоїть верба,
Не рік, і не два, —
Та рано, рано!
Не стій, вербо,
Розвивайся —
Та ранесенько
Розвій собі
Сімсот квіток, —
Та рано, рано!
Сімсот квиток
І чотирі —
Та ранесенько!
Ой, вербо, вербо кучерявая,
Ой ти, вербице зеленая!
Хто ж тобі, вербо, кучері звив?
Хто ж тобі вербо, корінь підмив?
— Ізвила мні кучері темная нічка,
Корінь підмила бистренькая річка,
