сить усього, міг собі й на таку забаганку позволити. І глузуючи сам зі себе, прикликав управителя Нюїка й поручів йому звалити нужденні хатки „Заулка“, а виставити в їх місце нові, порядні мешкання.
„Льорд Фонтлєрой бажає сього“ — сказав при кінци; — „великий се кошт, але він думає, що перебудова сих домів піднесе вартість посілости. Можете сказати державцям, що се його видумка“.
І глянув на малого льорда, що лежав на килимі перед коминком, побіч Дуґеля. Не виглядав він на такого, що обчислює в своїй головці кошти накладу і піднесеннє вартости своїх дідичних дібр. Великий пес був майже невідступним товаришем Седрика, ходив за ним поважною ходою по замкових кімнатах, по городі, а коли виїздив, вів за куциком, або за повозом.
Вість про перебудову „Заулка“ в мить рознеслася по сусідних селах і дійшла до місточка. Спершу ніхто не хотів сьому вірити, було се щось так неправдоподібно. Всі ж загально знали ґрафа, що протягом довгого свого життя не робив нічого для поправи долі своїх бідних державців, а віднова теперішня не могла принести зисків у короткім часі, і виглядало се на діло милосердя, щось так суперечне з натурою ґрафа. Тому й не диво, що багато осіб не вірило тим поголоскам.
Але коли до „Заулка“ прибула численна громада робітників і коли зачали розбирати нужденні
