тим більше жалували, що всі ті богацтва, понести, достоїнства висувалися з рук їх малого приятеля.
„Адже се неможливе“ — говорив одного дня купець — „щоби не можна тут нічого порадити. Сам не знаю як, але треба би щось радити; не годиться опускати приятелів у потребі, чи вони ґрафи, чи ні“.
На великий жаль, ні пан Гобз, ні Дік не могли нічого видумати, дармо сушили собі голови; мусіли отже обмежитися на писанню до Седрика писем, повних сердечного співчуття і приязни. Оба відповідно до принятого в них звичаю, взаїмно відчитували собі сі письма. От що писав Дік:
»Дорогий Пане Седрику! І я і пан Гобз отримали вість, що нас дуже зажурила. Ми оба повторяємо: Не треба опускати рук, але боронити своєї власности до останку. На світі є богато злих людий, що кривдять неслушно инших. При сій нагоді доношу, що все згадую добродійство, яке ти для мене, пане Седрику, зробив. Мій інтерес іде тепер дуже добре і я не боюся конкуренції. Коли се наслідство дійсно пропаде, то може знов побачимося в Ню-Йорку«.
»Вірний приятель Дік«.
Письмо купця звучало:
Вправді пан Гобз не називав доси хлопчика „паном“, але тепер, коли здобув яке таке виображеннє про ріжницю станів через несподіване вивисшеннє малого приятеля, сказав собі, що не випадало так довірено трактувати хлопця, який мало що не став ґрафом і носив якийсь час титул льорда. Писав отже:
