з Седриком, а радше, кілько разів Седрик супровожав його. Захопленнє його росло, коли звиджував оранжерії, повні рідких ростин, стайні, де кождий кінь мав осібне мешканнє, а при кождім табличка подавала його ґенеальоґію, вік, імя. Дальше зброївня, де рядом стояли давні панцирі, шеломи і инші воєнні прибори, немов би чекали на лицарів, що мали в них приодітися. Але ніщо так не чудувало і не захоплювало добродушного купця, як ґалєрія родинних портретів.
„Се щось, мов би музей, правда?“ — спитав, коли ввійшов туди з Седриком перший раз і побачив портрети мужчин і жінок у старинних одягах; одні були в лицарських збруях, другі мали великі перуки й роскішні, двірські строї, жінки в одягах з оксаміту й парчі, в жемчугах і самоцвітах. — „Я видів подібний музей у Ню-Йорку“.
„Ні, не здається мені, щоби се було те саме, що музей“ — відповів Седрик із певним ваганнєм, бо сам не знав, як се пояснити. — „Мусить то бути щось инше. Дідуньо говорить, що то наші предки, наша родина .
„Родина?“ — скрикнув пан Гобз — то має бути одна родина, всі ті панове й пані? Боже мій, як же могли всі вони виховатися“.
І тут знов старався Седрик пояснити, скілько міг, що то не одно поколіннє, лише предки його роду. Тут нове зачудуваннє для нашого чесного купця! Він із власних предків ледви памятав вітця, матери зовсім не знав, так само й діда, бо отець його прибув до Ню Йорку з далекої околиці, там лишив родину і ніколи пізнійше не мав зносин із нею.
„Бо се так, прошу вас“ — говорив Седрик поясняючи — „се отець і мати дідуня, а се знов
