шевленнєм. Сі добродушні люди захрипли з крику, не зважали на присутність пань, ударяли чарками, підносили їх у гору і що сили повторяли:
„Нехай жиє льорд Фонтлєрой!“
І очи всіх звернені були на гарного хлопчика, що стояв між матірю й дідом, промінний, щасливий, предмет усіх тих пошановань та одушевлення.
„Нехай Бог благословить се любе дитя!“ — кликали жінки, — нехай росте на нашу потіху .
Седрик дякував, кланявся на всі сторони, а відтак говорив до матери:
„Як вони мене люблять! мусять мене дуже любити, правда? О, Любунцю, яке то щастє!“
Ґраф положив руку на рамени дитини:
„Треба їм відповісти, хлопче“ — сказав, — „подякуй за сі многоліття й оклики.“
„Чи дійсно? — спитав збентежений Седрик; — „щож я їм скажу?“ — І підніс очи на матір і міс Вівіян, мов би взивав їх помочи.
Пані Ерель усміхнулася й додала йому відваги, а міс Вівіяна шепнула також слівце заохоти.
Хлопчик виступив наперід і говорив голосно, виразно, хоч спершу трохи несміло:
„Я дуже, дуже вдячний панству за стільки вічливости і… і… надіюся, що всі бавляться добре в день моїх уродин, бо я бавлюся дуже добре; також дуже мені мило, що мене так усі люблять, бо й я також люблю всіх, усіх тут присутних. Я рад би, щоби всі були щасливі, а й дідуньо сього бажає, бо він такий добрий і для мене і для кождого. Як я виросту, буду старатися йти його слідами і ущасливляти всіх довкола, так само, як і він“.
І знову озвалися оглушаючі оклики, Седрик вернув до діда, взяв його за руки і пестливо пригорнувся до нього.
