Дідуньо мій зветься: Іван Артур Едвард Ерель, ґраф Дорінкорт. Жиє на замку Дорінкорт, але має крім нього кілька инших замків і дібр без числа. Мій татусьо був його наймолодшим сином і колиб татусьо мій жив, я не був би ані льордом, ані ґрафом. А татусьо також не був би льордом, ані ґрафом, колиб жили його старші брати. Але сталося так, що всі померли, і дідуньо прислав по мене, щоби я приїхав до Анґлії та там жив на замку з ним“.
Пан Гобз слухав уважно і йому робилося чим раз горячійше, раз у раз витягав хустку з кишені і обтирав спочене чоло. Пізнав уже, що ті незвичайні річи були дійсно чистою правдою. Глядів на хлопчика, що, як звичайно, сидів на пачці і не достеріг у нім найменшої зміни. Було се й нині те саме невинне, миле дитя, в тім самім одязі з чорного корту, в амарантовій краватці. Дивний заколот повстав у голові чесного купця. Не міг погодити своїх поглядів на аристократію з постатю сього хлопчика, що був тепер її представником. А з якою простотою говорив він про все те, ані йому в гадці не було гордитися сим своїм вивисшеннєм, навпаки, здавався бути ним немов упокорений.
„Як же тепер ти звешся?“
„До сеї пори я звався по просту Седрик Ерель. Тепер каже пан Гевішем, що я є льордом Фонтлєрой. Коли я ввійшов до кімнати, він сказав до мами: „Отже се льорд Фонтлєрой?“ Мама пояснила мені пізнійше, що титул сей належиться наслідникови, будучому ґрафови Дорінкорт.
„Се дійсно дива“ — закликав купець, — „дивні дива, дивні дива!“ — повторяв, не уміючи інакше висловити свого зачудовання і зворушення.
