дом мав стати паном усіх отсих величавостий і замку, що подібний був до зачарованих палат із казки і просторого парку, де серед дерев-велитнів, зелених лук і папоротий скакали заяці та крілики, а олені з гарними рогами дрімали на мураві. Ледви два тижні минуло від часу, як сей хлопчина сидів у коріннім склепі на бочівці цукрової муки або на пуделку з милом і вимахуючи в воздусі ніжками, слухав, як пан Гобз говорив про політику і ані у сні не мріяв про сі достатки, що так несподівано мали йому припасти. І ото нині входив до замку поміж двома рядами слуг, бачних на кождий його знак, входив як наслідник і будучий властитель. На чолі слуг стояла старша жінка в чорній, гладкій, шовковій сукні. Пан Гевішем звернувся до неї і сказав указуючи на хлопчика, що провадив за руку:
„Пані Мільон, отсе льорд Фонтлєрой. Майльорде, се пані Мільон, управителька замку.“
Седрик подав їй свою руку.
„Як ся, пані, маєте?“ — сказав зі звичайною в нього вічливістю і простотою. — „Дякую за сього гарного котика, що ви прислали до маминого мешкання. Дякую, дуже дякую.“
„Всюди пізнала б вашу достойність“ — сказала жінка з усміхом задоволення на лиці. — „Здається мені, що бачу капітана. Великий се день, майльорде, великий і святочний.“
Седрик дармо силувався відгадати, чому то був великий день і святочний. Старушка гляділа на нього з дивним зворушеннєм, навіть слеза заблисла в її очах, але не мусіла се бути слеза смутку, бо всміхнулася до хлопчика, а нахиляючися сказала півголосом:
