будь «вищих» міркувань він говорив п. Іванісу не те, що думав? В кождім разі, в одному з цих випадків він розходився з правдою.
Нарешті, як би «історик» хоч трохи знав психологію козацтва, то він мусів би також знати про те, що коли б козацтво прийшло до рішення «переломить паляницю», то все ж воно не позбавило би свою інтеліґенцію, в тому числі й «проводирів», земельних пайків, а пайки ці для інтеліґенції були би тільки зменшені і як раз в тій само пропорції, як і для всіх козаків-хліборобів. Це сталося б тому, що в уяві козацтва, якої не вибити ані большевикам, ані нашому «історикові», позбавлення права на землю, означає позбавлення права бути козаком: без землі — нема козака, навпаки — прийняття у козаки механично тягне за собою наділення землею на рівних з иншими членами станичної громади правах. Саме через це, коли розмір пайків на прикінці XIX і в початку XX ст. ст. значно зменшився дякуючи великому природньому приросту населення, козаки почали ставитися дуже обережно до прийняття прийшлого елєменту, бо це означало дальше зменшення пайків. Цю обережність зазначив і наш «історик», кажучи здивовано, що навіть в перші дні революції 1917 р. ні одна станиця «не склала постанови про приняття городовиків у козаки» (стор. 74). До речи сказати, що ж після заведення цього факту залишається від твердження автора про бажання, яке ніби то було у козаків: «переломить паляницю надвоє» — віддати половину землі городовикам.
А далі, якими все ж наївними уявляє собі автор козаків, коли припускає, що вони могли думати, що відібранням від інтеліґенції пайків розвяжеться земельне питання на Кубані, що цими пайками будуть задоволені «городовики». Правда, тоді, в 1917 р. палкі агітатори, переважно — большевики, оперували й цим арґументом, але він, цей арґумент, є з того ж самого арсеналу, як і подібні йому, дуже тоді популярні аргументи всеросійського масштабу: «якщо поділити всю землю, то на кожного припаде мало чи не 100 десятин, а як розділити всі гроші, то кожний матиме мільйон карбованців!» В дійсності ж, як би відірати всі інтеліґенські козачі пайки, то мабуть набралося б на цілу Кубань з 30–40 тис. дес., а цієї площі вистачило би максимально на задоволення 3–4 тисяч «городовицьких» родин. В моїй, скажім, станиці таких пайків найшлося б біля 250–300 десятин, а іногородніх в 1917 р. там було більш, як 10.000 душ.
Для ілюстрації дійсної «земельної» психології козацтва може не пошкодить показати на де-які факти вже й зі сучасного «під-радянського» життя Кубані. Найтяжчим злочином в очах радянської влади є, як відомо, приналежність до еміґрації і до «не-працюючого» елєменту. В еміґрації перебуває значна частина кубанської інтеліґенції та біля десятка тисяч козаків, иноді в безвісности для своєї станиці — в Сербії, Болгарії, в Чехословаччині, Франції, Америці, Африці, а може й на якихось Балєарських островах. А тим часом читаємо з приватніх листів та й в радянських часописах, які виходять на Кубані, що в станицях підчас нового «землевлаштування» — себ то підчас розподілу землі між козаками й «городовиками» на «їдців» — станичні громади пропускають присутніх «їдців» не-козаків, та одночасно нарізують пайки відсутнім козакам-еміґрантам. однаково інтеліґентам і не-інтеліґентам. Так, на-
