Сторінка:Бич Л. Кубань у кривому дзеркалі. 1927.djvu/49

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ства», пише наш «історик»[1]. Про шанування ним Військової Ради вже й казати нема чого: «Скаже Рада дати городовикам землю, козаки дадуть і землю; як же не дати, коли Рада ухвалить… По першому слову Ради козак не тільки «переломить паляницю надвоє», а й життя віддасть» (стор. 88). Читаєш все це та й дивуєшься, — Чи автор справді такий з ґрунту наївний, чи тільки удає зі себе наївного? Хіба ж він не знає, що демократичні виборні уряди й інституції шануються лише остільки й доти, оскільки й доки вони виконують бажання народніх має, доки маси чекають від них чогось позитивного для себе, збільшення, прибавлення чи прав маєткових, чи прав політично-громадських. Ніколи й ніде не шанувалося правительство за, те що воно чогось позбавляло ці маси, щось їм відбирало; не шанується воно навіть і тоді, коли не то що відбирає, а тільки не дає людності того, чого вона бажає в даний момент. Хіба ми не бачили, як спочатку шанували уряд п. Керенського, а потім що сталося? Навіть наш «історик» тепер не втримався, щоби не хвицнути його кілька разів по дорозі, а це ж був у свій час божок, «идол» всіх мирових суддів. А хіба ж не була оден час дуже популярною й незвичайно шанованою Українська Центральна Рада? А багато пішло за неї «віддавати життя»? Центральна ж Рада зовсім і не наказувала українським селянам віддати частину своїх, селянських земель, скажемо, Жидам, що являлися повноправними громадянами України та що живуть там не тільки «з діда-прадіда», а й з пра-прадідів.

Ясніше ясного, що наколи б Кубанська Військова Рада наказала козакам віддати половину чи третину необхідної для їхнього господарства землі «городовикам», то «нестриманна радість» козацька одразу ж розвіялася б, як дим, Раду було б обвинувачувано в зраді, в запроданности, чи ще в чомусь подібному, членів Ради було б відкликано, а, може й побито; до Ради ж, чи до иншої репрезентативної установи, було би послано станицями инших заступників, які й шукали б полагодження відносин з «городовиками»», але певно без «переломлювання паляниці». Що й казати, це не так красиво випадає, як воно уявлялося фантазії нашого «історика», але відповідає дійсному життю, натурі людській. А наші козаки такі ж люде, як і всякі инші, і історику (без крапок) зов-

  1. На доказ «безоглядности» шанування козацтвом авторитету Військового Правительства п. Сулятицький наводить (стор. 96.) тільки той факт, що ветеринарний лікарь, козак Юшко, толстовець, був проголошений по всіх станицях зрадником лише за те, ніби-то, що припускав, що «правда скорше буде в городовицьких проводирів, аніж у козацьких на чолі з монархістом Філімоновим» (тоді головою Військового Правительства). Але автор «помиляється». У факті проголошення Юшки зрадником в жадний спосіб не можна вбачати «шанування» Правительства, бо станиці це робили, довідавшися, що Юшко стоїть на позіції «переломлення козачої паляниці». Мене бере також сумнів, щоби Юшко називав полк. Філімонова монархістом, бо в 1917 р. полк. Філімонов удавав із себе «щирого» республіканця. Характеризуючи Юшку, п. Сулятицький каже: «всі свої сили він (Юшко) віддавав на оборону інтересів городовиків» (стор. 96); отже в цьому, а не в иншому чомусь, була причина станичних приговорів. Автор пропустив додати про траґічну смерть цієї дійсно порядної персонально людини: Юшко, разом із своїм сином, дослівно на шматки був розірваний на Катеринодарськім двірці городовиками в початку березня 1918 р. (підчас панування большевиків). Це дійсно страшна трагедія — загинути від руки тих, кому віддавав усі свої сили. Перед тим Юшко був товаришем міністра земельних справ в уряді Бича, не дивлячися на те, що станичними приговорами його було проголошено зрадником проти козаків.