Сторінка:Бич Л. Кубань у кривому дзеркалі. 1927.djvu/57

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Отже організовували, з'ясовували, для того й численні Ради та з'їзди скликали, будили кубанський патріотизм, будили національне почуття, розсилаючи по станицях бандуристів, організовували відділи «вільного козацтва», які у К. Бардижа иноді розросталися до великих загонів, в кілька тисяч душ, але активного спротиву большовицькому наступу у населення все ж не викликали. Цей спротив виявився, і притому в дуже експресивній формі, лише опісля, коли козацтво вже реально відчуло на собі тягар нового, большовицького режиму. Той, хто заховав справжні пропорції в історичній перспективі, для кого вчорашній день не є вкритий завісою густого туману або хто не хоче навмисно перекручувати недавні історичні події, той легко пригадає собі дійсний стан річей, дійсні настрої народніх мас 1917–1918 рр.

На політичний кон вийшли ці маси, не підготовлені попередніми умовами до самоорганізації, не усвідомлені ні національно, ні державно, більш над усе боючися втеряти ту широку свободу, що взяли вони її від революції. З недовіррям, з підозрілістю ставилися вони до всяких спроб зібрання, зміцнення влади в якому-будь центрі, будь то Петроград, чи Київ, чи Ростов, чи Катеринодар. Гасло — «вся власть місцям» — зовсім не вигадане большовиками; воно існувало раніш захоплення ними влади в Петрограді й усунення Тимчасового Уряду; воно повстало в перший день революції. Большовики тільки пішли на де-який час за тим гаслом, аби потім, опанувавши стихию, маси, повернути круто до протилежного гасла — «вся власть центрові»[1].

В період же 1917–1918 рр. всі уряди на території був. Росії, не виключаючи й большовицького, властиво висіли в повітрі, спираючися на невеликі озброєні відділи партизанів ріжних назв і катеґорій, що з доброї волі йшли на поміч тому урядові, який вони воліли боронити, бо лічили його своїм, лічили його виразником своїх інтересів, мрій і бажань. Большовики спиралися на червоно-гвардійців, що комплектувалися головно з робітників на принципі добровольчества аж до кінця 1918 р.

Та чи не теж саме було з військом Центральної Ради на Україні, коли підступи до Київа (під Крутами) боронили теж добровольці, здебільшого хлопчики — гімназисти й студенти, а на Житомир з Централь-

  1. Потвердження цьому знаходимо у кожного з радянських авторів, що пишуть про проблем власти в період 1917–1918 р. Зовсім випадково беру книжечку, що під рукою, «Городской Совет» якогось И. Богового, вид. 1916 р., й на стор. 9 читаю: «Это время теперь называют — «период власти на местах». В те времена не было возможности иметь твердое руководство из центра… Каждый совет действовал так, как подсказывало ему его рабоче-крестьянское чутье»… А проте, цей факт підкреслює й п. Сулятицький, кажучи (на стор. 162), що «принцип — «вся влада на місцях», панував тоді скрізь, і кожне місце розвязувало всі питання більш-менш самостійно, не дуже звертаючи увагу на інструкції й вказівки центру». Але п. Сулятицький це відносить тілько до большовицького періоду, в той час як такий стан річей існував вже до большовиків і вони, по сути найбільші централисти, примушені були тимчасово миритися з фактичним положінням і навіть викинути гасло: «вся влада місцям», ніби то, справді, цей принцип був основою їхньої орґанізації місцевої влади. Фактично ж росклад влади на місцях започавався навіть ще до революції. Це було зконстатовано б. міністром внутр. справ. кн. Н. Б. Щербатовим на засіданні Ради міністрів російської імперії з дня 16 серпня 1915 р. в цих словах: «запілля театра війни — картина ганебних безчинств, анархії, свавілля, безвластя». (Див. «Архив Русской Революции», т. XVIII, стор. 73).