ходив шукати в лісі слів.
Отак сплелись життя і пісня,
переливаючись в одне.
Одчай надхнення й радість пізня.
Куди ж ведуть слова мене?
Кохання й розпач так пізнало
жадібне серце юнака.
Устам лакомим завжди мало
палючих поцілунків. Так
перетремтіло, продрижало,
зажевріло і відлунало
і спалахнуло і зів'яло,
в болючу пісню перейшло.
Мов строф ганчар, що ліпить дзбани
з розспіваної глини слів,
промінюючи плач і сміх
в ліричне ремесло й купецтво,
невтишним серцем зрозумів,
що речі дві найкращі з всіх:
ясне кохання й
похмуре
мистецтво.
Співали ранком білі теслі,
на веретенах сміх ткачів.
