в безбожно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої.
От жив звичайно, як усі,
мантачив безтурботно час,
аж забаглось мені нараз
чогось незнаного.
Сьогодні вже не так, не так:
складнішає життя
і наче чорний стяг,
шумить над серцем кожна ніч
і місяць — мідний птах,
таємна рожа неба, лямпа
поетів та сновид
веде мене в сріблистих снах
зигзагом мрії та безумства
понад безодню світу.
Мов ртуть, підноситься солодкий жах
до горла і до мізку,
аж струни — нерви задрижать.
Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,
тоді лунає пісня різко.
Ну, сам скажи,
навіщо це усе,
