ханнє спіраєть ся в грудях, а серце тремтить і завмірає. А підо мною розгортають ся невідомі менї краєвиди.
Але то вві снї, а тут явне ми піднялись у височінь, і стоїмо, і дивимось на землю, мов сонце святе. Кров бє в висках, серце хоче вирватись з грудей. А земля, отсей степ шовковий, роскинулась навколо неокраєним кружалом ізумрудним і приймає на себе все небо — з бозоднім морем блакити, з снїжно-перловими хмарами й величнім все видющим і все наповняючим сонцем.
Боже, який простїр і яка краса невимовна!
— Тут саме межиріче. Отуди, на північ ідуть одні річки, а сюди — на схід і південь — другі. На захід немає річок, — каже Севрюк.
— А всї вони потім, в кінцї кінцїв, сходять ся до одної мети, в одне море. Як і все на світї…
Осміхаєть ся й показує рукою на місця, де беруться річки, й називає їх по іменню, мов дїтей своїх, такий ясний, такий ласкавий.
— Яке ж ви гарне місце вибрали для могили! — говорю я.
— Не я, а доля.
— Як?..
— Вона дала менї сю частину землї й намітила шляхи житя його і я зробив те, що повинен був зробити, — сказав він і мов, якась тїнь прометнула у його в очах. Принаймнї так мені здалось.
Я знов оглянув стару дивовижну людину. Обвів її поглядом з голови до ніг, обняв усю і не міг зрозуміти сути її й тільки упевнив ся, що передо мною якась загадка, якийсь живий сфінкс.
— І все отсе, що бачимо, ваше? — спитав я.
— Все, поки дивлюсь на його — моє. Так само як і ваше, поки дивитесь на його ви.
Знов та сама усмішка у знов ясних променистих очах.
