до правди, коли скажу: уявляю Бога, як єдину творчу світову силу, як найвищий закон усякого житя матеріального й духовного — вічний і незмінний. Або инакше сказати: Бог мій єсть найвищий пункт, до якого доходить моя думка, підносючись над хаосом життя. Сінтез усього сущого.
Севрюк на хвилину спинився.
— Знаю, що говорю не ясно, — сказав він потім. — Але тут головна річ не в словах. Вони безсилі вмістити в собі те, що хочеть ся сказати. Тут вся сила в інтуіції. Людина чує, що єсть Богъ… І я чую і через це чутє я навіть не вірю, а знаю, що Бог єсть. І для мене сього досить. І все на світї для мене ясно, і гармонїчно, і прекрасно.
— Але все ж таки ще спитаю вас: якими шляхами ви дійшли до такої именно молитви своєму Богови? — спитав я.
— Степовими шляхами… чумацькими… — осміхнув ся добродушно Севрюк. — Не вірите?..
— Вірю, але не розумію.
— Зараз зрозумієте. Уявіть собі людину в нашому степу. Нехай то буде кочовник який, чи старосвітський чумак наш, або чабан, чи просто звичайна інтелїґентна й не інтеліґентна людина. Вона в степу… І бачить тільки небо, землю й себе: своє тїло й душу. Кажу: тілько небо, землю й себе… І людинї здаєть ся, що куди вона не піде, все буде тільки степ, і небо, й вона сама. І їй робить ся страшно. Зпочатку не знає від чого… А потім їй починає здаватись, що єсть ще хтось невідимий, хто дивить ся на се небо й землю і стежить за путями й думками її, одинокої людини. І все, все знає що єсть, що було й що буде: куди вона, ота людина прийде… І того їй страшно. З вами не траплялось сього?
— Бувало. Щось подібне…
— От бачите… І не тільки з нами се буває. І я думаю, що кожна людина, яка живе в степу й
