Цю сторінку схвалено
думки оповють мою душу. І загублюсь я на тих шляхах і забуду колись про тебе. Загублюсь, як порошина у вихорі, що переходить з півночи на південь і зі сходу на захід і обходить всю землю. Загублюсь, як загубилась в степу нашому ота чорноока дочка прерій. А ти стоятимеш і будеш загадкою вікам прийдешним. Прощай!..
Сонце дивить ся на степ і на мене й осяває мій шлях. Шелестить периста тирса і пекучий вітер лоскоче менї обличе й нашептує в уші щось давно-давно забуте, а може й зовсїм незнане, але дороге й любе, як сон про минуле щастє.
Прощай, могило!
1911.
