Бартольо (швидко). І що в мене вкрав колись сто екю[1], котрі не можу забути.
Марселіна. Ах, яка насолода!..
Бартольо. Покарати злочинця…
Марселіна. Вийти за нього заміж, докторе, вийти за нього!
Сюзана (жіночий чепець з широкою стьожкою в руці, жіноча сукня на плечі). Вийти за нього! Вийти! За кого це? За мого Фіґаро?
Марселіна (гостро). Чому ні? Ви ж за його виходите!
Бартольо (сміючись). Добрий арґумент жінки в гніві! Ми розмовляли, прекрасна Сюзон, про щастя, що він матиме, володівши вами.
Марселіна. Не рахуючи його вельможности, про котрого не говориться.
Сюзана (реверанс). Ваша слуга, пані; завсіди є щось прикре в вашій мові.
Марселіна (реверанс). Теж ваша слуга; де ж та прикрість? Чи не по правді буде, щоб щедрий пан поділяв потроху радість, що він дарує своїм людям?
Сюзана. Що він дарує?
Марселіна. Так, пані.
Сюзана. На щастя, ревнивість пані[2] відома, а її права на Фіґаро дуже невеликі.
Марселіна. Можна було б побільшити їх тим способом, що пані має…
Сюзана. О, це певно, пані, спосіб учених жінок.
