Керюбен (прибігає). Ах! Сюзон! Дві години вже я дожидаю хвилі побачити тебе на самоті. Ох, ти йдеш заміж, а я маю виїхати.
Сюзана. Як це мій шлюб виганяє з замку першого пажа його вельможности?
Керюбен (жалібно). Сюзано, він мене відсилає.
Сюзана (передражнює). Керюбен, якась дурниця!
Керюбен. Він знайшов мене вчора ввечері у твоєї кузини Фаншети, їй я проказував її маленьку ролю немовлятка для урочистости цього вечора; він розлютився, побачивши мене! — „Геть“, сказав він, „малий“… я не наважуюся вимовити перед женщиною грубого слова, що він промовив. „Геть, і завтра ви не ночуватимете в замку“. Якщо пані, якщо моя гарна хрещена мати не зуміє його втихомирити, то кінець, Сюзон, я навіки позбавлений щастя тебе бачити.
Сюзана. Бачити мене! Мене? Це вже до мене черга? То це вже ви не до моєї пані нишком зідхаєте?
Керюбен. Ах, Сюзон, яка вона шляхетна й гарна! Але яка вона поважна!
Сюзана. Себто, що я не така, і що зо мною можна насмілитися…
Керюбен. Ти знаєш дуже гаразд, недобра, що я не смію насмілитись. Але яка ти щаслива! Щохвилини можеш її бачити, говорити з нею, одягати її вранці й роздягати ввечері, шпилька за шпиль-
