маючи майже шосту частину Малої Азії. Полуднева частина каблука Кізіль-Ірмака ближча до Середземного моря, як до Чорного. Де оселя ваших запорожців?
— Саме десь там.
— Маєте власний корабель?
Запитаний розсміявся.
— Турецький мір-і-ліно[1] мусів би добре красти, щоб, покинувши службу, міг розтрачувати гроші на такі витребеньки. Я з моєї платні відклав на чорну годину лише тільки, що як осяду між своїми, то буду могти, працюючи, сяк так дожити віку.
— То ви бригадир? Паша з одним хвостом?[2] Позволите, ефенді, що присядуся до вашого стола?
Англієць, не ждучи на відповідь, переніс мапу на стіл паші і сів на лавці просто нього.
— Я, — сказав, — Джон Мортон.
— Мене турки звуть Юсуф-паша. По батькові звуся Сивенький.
— Цього вашого запорозького прізвища я ніяк не здужаю вимовити. Вибачте, що лишуся при турецькім Юсуфі… І я був колись у війську, але до бригадира не дійшов. Я покинув цей хліб, бо військо, то неволя. Хочу побачити Індії, вони кажуть мені йти до Канади. Хочу заполювати на кенґуру, вони посадили мене в Ґібральтарі, де вполюєш хіба павяна. Моя вдача така, що більше тижня в однім місці не всиджу. Я виступив з армії і тепер товчуся по
11