би цілий наш ауд, як би довідався, що ми перейшли попри чужий табун і не привели додому ані пару коней?!
— То бодай заждіть, аж ми пустимося в дальшу дорогу. Ми влегшимо вам роботу. Поїдемо так, щоб попри аул курдів їхати смерком і запросимося до них на нічліг. Коли курди будуть зайняті такими гістьми як ми, то не дуже будуть пильнувати своїх коней. А може буде так, що не лишимося в аулі ночувати, але поїдемо дальше. Тоді курди напевно будуть слідкувати за нами. Коли будемо окружати пасмо гір від півночі, ви, непомічені курдами, зробите це на полудневім кінці гірських хребтів.
— І ця гадка не зла, — сказав Шамай, подумавши. — Отже ви рушите в дорогу в саме полудне. Ми пересидимо тут день до вечора. Вночі виберемо собі три парі коней, або й більше і також рушимо в дорогу.
— На що вам аж три парі?
— Бо в аулі з нас сміялися б, якби довідались, що ми могли взяти, скажім, тридцять коней, а взяли тільки три. Автім наш обовязок відбити собі ті наші коні, які лишилися в руках курдів. Шкода, що нашого білого мабуть не буде в табуні. То за цінний жемчуг, щоб ризикувати, пускаючи його на пасовище. Гадаю, що того коня, призначеного для самого султана, курди вже завели до Ерзеруму, в дарунку для валі, свого опікуна. За такого коня будуть могти робити, що схочуть.
— Ви без зброї…
— На пасовиші будуть конюхи, бодай з луками й ножами. Це буде для нас додаток до коней. Як можете відступити нам бодай одного
123
