— Не маю стільки. Мусиш мені лишити щось на дорогу і на прожиток, бодай на перші дні в чужім краю.
— По три не даш?
— Не дам.
— То даш по чотири.
— Не дам, бо стільки не маю.
— Не маєш по чотири, то маєш і даш по пять. Не торгуйся, бо, як бачиш, я не спускаю, але навпаки, все йду вгору.
— Хоч би я справді мав стільки, то не дав би, бо не хочу твого нещастя.
— Якого нещастя ?
— Ти вдавився б тими грішми, моєю кривдою.
— Пять тисяч, то за малий кусок, щоб хто з нас тим удавився. Щоб твоя кривда була покарана, даш по шість. Зараз виплати вісімнадцять тисяч.
— Радше повішуся.
— То повісься. Зараз кажу принести для тебе мотуз. Селіме, замкни двері.
— Вдавися тими грішми! Заплачу.
— Давай!
Макредж витягнув з глибокої кишені мішок закутаний у шовкову хустину і став числити.
— Завяжи в ту хустину і подай мені, — наказав мутеселім, коли відчислений гріш вже лежав на купі на землі.
— Дам, але аж тоді, коли не лиш ти, але й той ефенді поклянеться, що пустиш мене.
Сивенький не мав охоти зробити цього, але, щоб скорше вийти з вязниці, мусів. Муте-
203
