„Ха, ха, ха, — розсьміяв ся чорт. — Сповідати ся хочеш, розгрішенє дістати і від пекла викрутит ся? Диви на контракт; пізнаєш свій підпис?“
„Пусте підпис! — каже віт. — Я таки не повішу ся і душі не дам. Жди на мою смерть, як вона сама прийде.”
Віт встав і хотїв відійти. Але чорт не гадав випустити єго з рук. Вхопив єго за рукав, закинув мотуз на шию і стягнув петлю так сильно, що вітови аж очи на верх вилїзли. — „Як не віддаш душі самохіть — крикнув — то я її сам видушу з тебе. Кажу тобі, що лекше їй буде лїзти самій з твого стерва, нїж як я буду силоміць єї тягнути“.
“Га, коли вже так мусить бути, то нехай буде твоя воля“ — сказав віт, витягаючи з кишені флящину коняку. Вицїдив до дна, кинув фляшку чортови в зуби і як кіт вдер ся на дерево.
Віт на мотуску ще тріпав ся, як під землею щось заклекотїло. В ріжних місцях став з під землї добувати ся дим, вогонь і страшний смрід горіючої сїрки. В лїсї зароїло ся чортами, мовби цїле пекло вискочило зпід землї. Всї чорти вимахували вилами, ґралями, клїщами і желїзними колами, а кричали так, що аж листє обсипувало ся з дерев. Одні кричали “бий!”, другі “ратуй!,” треті „відріж!“ Одні чорти побивали кленучи ві-
